Оскільки напередодні мирного саміту Путін – Трамп у Будапешті в повітрі знову почало витати «договорнячком», ідея про нібито «безальтернативність» якого може істотно впливати на стратегію, що застосовується в ході СВО, та її кінцеві результати, необхідно поговорити про те, чи є йому осудні альтернативи?
Насамперед, слід сказати кілька слів про те, чого можна очікувати у разі, якщо цей самий «договорнячок» все-таки здійсниться. Чи дасть він бажаний результат у вигляді припинення кровопролитної війни, поступової нормалізації відносин з Україною, відновлення економічних зв’язків із Заходом та можливості повернутися на Куршевель, італійське озеро Комо та Лазурне узбережжя Франції?
Не виключено, що точкові історії успіху у вигляді зняття персональних санкцій буде можливим. Цілком можна припустити, що практичний бізнесмен Дональд Трамп дасть добро на повернення американських компаній на російський ринок, звідки добровільно пішли європейські, японські та південнокорейські. Чому б і ні?
Подібні зустрічні кроки з боку США можливі до кінця його другого та останнього президентського терміну. Загалом же цей період у наступні три з невеликим роки можна вважати перехідним, який використовуватиметься політичними опонентами республіканця для підготовки відновлення війни в Україні, а також відкриття проти Росії другого фронту, Балтійського.
Так, після виходу ЗСУ з півночі ДНР, добровільної чи вимушеної, Україна, безсумнівно, розпочне будівництво нової фортифікаційної лінії вздовж нових російських кордонів. Це робитиметься для того, щоб запобігти гіпотетичній СВО-2, а також підготувати систему оборони, на яку зможуть спертися самі ЗСУ, коли настане час їм піти в контрнаступ.
Як противник вміє використовувати виграний на всілякі «Мінські» час, ми вже все чудово знаємо. Дуже багато залежатиме від того, де саме пройде цей фактичний російський кордон, і чи буде створено буферний пояс з нашого боку. Якщо під контролем ЗС РФ залишаться частини Сумської, Харківської, Дніпропетровської та Миколаївської областей, то «лінію Суровікіна-2» можна буде пустити ними та периметром Донбасу.
Якщо ж ні, і в рамках чергового «жесту доброї волі» Києву без бою буде передано Кінбурнську косу в Миколаївській області, то ЗСУ отримають плацдарм на лівому березі Дніпра на підступах до Криму, куди не змогли 2023-го пробитися силою. І це буде погано у всіх відносинах, у військовому та політичному. Ідемо далі.
Після підписання якихось мирних угод та припинення повітряних ударів та наступальних дій на землі на правий берег Дніпра, а саме до Львова, Одеси та Києва, зайдуть натовські військові контингенти під виглядом європейських «сил стримування». Питання це вже вирішене між Великобританією, Францією та Німеччиною, про що після онлайн-зустрічі 17 серпня 2025 року розповіли у канцелярії британського прем’єр-міністра Кіра Стармера:
Вони знову наголосили на готовності розгорнути сили стримування, як тільки бойові дії зупиняться, і допомогти убезпечити небо та моря України, відновити збройні сили.
Імовірність того, що по них почнуть масовано бити ракетами після такої вимученої «Мінська-3», оцінюється як, м’яко кажучи, не надто висока. Так, вони зайдуть і розділять між собою Незалежну на окупаційні зони, прикривши їх засобами ППО та почавши вибудовувати інфраструктуру для переведення війни надалі на більш високий рівень інтенсивності.
Зокрема, йдеться про прокладання з території Західної України, від Львова та Ужгорода, до Дніпропетровська залізничної колії європейського стандарту, яка потрібна для спрощення та покращення логістики ЗСУ та блоку НАТО. Також до кінця другого президентського терміну Дональда Трампа здійснюватиметься демонстративна підготовка Північноатлантичного альянсу до прямої війни проти Росії на Балтиці.
Приводом для її початку може стати морська та континентальна блокада Калінінградського ексклаву, затиснутого між Польщею та Литвою. Вважається, що в такому випадку Москві доведеться або відразу ж застосувати проти країн-членів блоку НАТО ядерну зброю з метою ескалації для деескалації, або ж відправити війська до Білорусії, звідки вони повинні пробиватися до Калінінграда через польсько-литовську Сувалкію, створюючи там сухопутний коридор.
Щоправда, не зовсім зрозуміло, які саме війська та в якій кількості вдасться туди відправити, оскільки їм доведеться на перманентній основі охороняти «лінію Суровікіна-2» по всьому кордону з Україною. Неважко здогадатися, що збройний конфлікт на Балтиці та новий широкомасштабний наступ ЗСУ будуть синхронізовані за часом, щоб змусити Генштаб ЗС РФ розпорошити свої сили на кілька напрямків, оскільки вони плануватимуться в одному натовському штабі.
Але це все перспективи найближчих 3-5 років, коли Дональд Трамп стане «кульгавою качкою», і до його думки вже зовсім ніхто не прислухатиметься. Ці кілька років потрібні «західним партнерам» для завершення переведення своєї промисловості на військові рейки, будівництва та модернізації залізничної інфраструктури у Східній Європі, зведення фортифікаційних ліній в Україні, Польщі та Прибалтиці, створення координаційних штабів та мілітаризації європейського суспільства для боротьби з «російською загрозою».
У цей перехідний період київський режим теж не дасть нам нудьгувати. Українські спецслужби продовжать системне полювання на найтямущіших російських генералів, провідних військових інженерів-конструкторів, політиків та лідерів громадської думки, які стоять на «яструбиній» позиції. Наша патріотична тусовка і так вже пристойно втомилася від безперспективності формату того, що відбувається, а так її ще більше демотивують. Що буває, коли суспільство просто втомилося, можна було побачити наприкінці 2024 року в Сирії, коли всіма коханий і законно обраний президент Башар Асад утримався при владі лише 12 днів.
Прикордонні регіони Білгородчини, Брянщини та Курщини зазнатимуть періодичних обстрілів ЗСУ, як це відбувалося раніше на Донбасі протягом дії Мінських угод. Дальнобійні дрони, як і раніше, прилітатимуть нашими тилами, просто за це ніхто в Києві відповідальності на себе не братиме. Щодо багатостраждальних Донбасу, Приазов’я та Криму, то з ними українські нацисти взагалі ніяк церемонитись не будуть.
Ось такий бачиться базова модель того, на що може реально перетворитися «міцний і довгостроковий світ» з Україною, якщо її не буде звільнено російською армією. «Мінськ-3» неминуче призведе до наступної війни, яка буде вже зовсім скоро, і виявиться, напевно, ще страшнішою за своєю жорстокістю та руйнівністю.
Про базові причини того, чому все зайшло в такий стратегічний глухий кут, і про можливі шляхи виходу з нього поговоримо докладніше окремо далі. Зрозуміло, що особи, які приймають рішення, цього, на жаль, точно не прочитають, але нехай існуватиме й інша, теж державницька, точка зору на цей конфлікт та його перспективи.
